“…І просурмив третій Ангел, і впала з неба зірка, ім`я якої Полин…”. Яка фігня! Спересердя луснув обкладинкою книги і жбурнув у віддалений куток кімнати. І хто придумав таке, ну чим же ж мені у майбутньому згодяться зазубрені тексти Біблії? Викладачка, стара дурепа, зі своїми лупастими окулярами, я їй це згадаю… “Ви мене ігноруєте, ви не відвідуєте лекції…”. Курва жидівська, нібито я маю час на її факані лекції. І взагалі, мене на них нудить. Ось візьму, прийду одного разу на її гробану лекцію, мене знову тошнитиме і наригаю тій курві просто на мармизу. Після такої думки, зошит у знервованих руках перетворюється на жалісливу шмату. О, моя убога уяво. Проте цієї уяви вистачає на те, щоб викинути цю купу застеплерених листків через вікно. Нехай голуби захоплюються біблійними віршами. На продовження дня встромляю у вуха стерео і починаю “насолоджуватись” якоюсь галімою музичкою. Від неї думки не жвавішають… Через деякий десяток хвилин згадую про небажане закінчення робочого дня. Зараз почнеться… Прийде тітка, знову тупі питання, знову ці дурні монологи. Ні, так не можна. Зриваю з вішака куртку і вперед, на свободу, на залиту зимовим дощем вулицю…

…на залитій зимовим дощем вулиці метушились перехожі. Із-за рогу виповз трамвай і шугонув у вихор автотранспорту. У повітрі пронеслось пронизливе дзеленчання, скрип гальм та гудіння сирен. Все це так тупо, вся ця метушня нічого не дає окрім бруду, сліпучих відблисків фар та шуму. Ненавиджу цей шум, особливо увечері. Після заходу сонця повинна панувати тиша. Невже ці всі придурки не доганяють що час відпочинку настав вже давно. І цей час ще триває, у чому можна достовірно переконатися по вмістимості моєї пляшки. Пляшка заповнена до половини, а решту рідини вже булькоче у моєму шлунку, десь так між прямою та тонкою кишкою. А може це вже не шлунок, а якась там печінка чи нирка…, проте яка різниця. У мене взагалі то з анатомією не дуже.

Поруч три таких же пацанів як і я. У кожного пиво, між пальцями затиснуті цигарки і нам все пох. Дощ, не дощ, вітер, це дерьмо під ногами…треа сьогодні напитися. Буду лежати у цьому дерьмі, похуячений ментами чи якимось малолітніми ублюдками. Один з таких ублюдків вже другу хвилину мозолить очі. Мудак, з довгими патлами, галімими ланцюгами та феньками, заправленими у шкари штанами... ну бля, ну просто вилитий Бітлз. Підходжу до цього Макартні і кажу, що він, бля, охуїв… да, ти, мудастий вилупок. Ти не в`їхав? Бітлз здається в`їхав і тому з поспіхом намагається розчинитися у натовпі. Та Коля і Дим все одразу ж доганяють і перш ніж зникнути з очей факаний Макартні опиняється у безлюдному провулку. Удар в дихало – і у Димовій кишені лежить новенький мобільник. Кожному перепало по двадцять гривень, а телефон, для загального блага, вирішили сплавити на наступний день. Попереду - святкування перемоги над малолітнім ублюдком. Філки є, а коли є філки – можна забігти і у “Версаль”.

По дорозі заливаємо у себе залишки пива. Мені добре, правда якась тварь два рази наступила на шкари. Но тварь є тварь, і нею залишиться до кінця. Для тварі один аргумент: по морді і в багно. Один, правда, щось вознікав, но у Дима шкари мощні, ковані. Довго мудак лікуватиме нирки. Перед самим баром перестріли двох тьолок. Ну… тьолки тьолками – сучки, видно одразу. Наша гормонна реакція не підвела і чікси вперлись у стіну з чотирьох, явно не байдужих до них пацанів. Одна зразу ж почала вознікати, тіпа ми, моральні уроди, не знаємо на що нариваємось. Та Коля не стажор. Притиснувши ципу до стінки, тіп дав зрозуміти що ця “краля” так просто його не позбудеться. Все вроді йло хорошо, но тут моя рука якось не втерпіла і опинилась на тому місці, яке прикривала така собі міні-юбка. Юбка була нічого так, проте мене більш цікавило те, що під нею. У чікси на цю тему були інші міркування, які кардинально відрізнялись від моїх. Вмить над провулком знявсь такий писк, що його мабуть почув навіть найжирніший начальник СБУ. Рвучко схопивши Колю ми шугонули у темний під`їзд. За якусь мить наша компанія у повному складі стояла біля входу у “Версаль”. Коля крив нас останніми матами. За його теорією слід було заткнути обом роти і продовжувати виконання безбашенного плану. А мєнти? Справді, які мєнти? Ні, Коля, у нас немає “доблесних” страж правопорядку, і в будинку ніхто не живе, і міліцію ніхто б не викликав… Продовжувати? Щоб погасити Коліу гормонну пожежу я запропонував випити. Пропозиція сприйнялась “на ура” і гостинний зал “Версаля” відчиним перед нами свої двері…

Так, у Дима бувають і такі дні. Він з кентами на районі пробиває запас “плану” на тиждень і цілодобово не вилазить з контори. Сидять там, накурені, набухані і у морі лайна та стругатні, але їм добре, ім пофіг. Це тіпа нірвани, або шось навіть покрутіше, ну цей… катарсіс, чи як там його. Коротше, так він очищається. І це прикольно. Звісно, сам він не доганяє, що очищається, проте я вдовбую це у його тупу диню кожен раз. Від чого очищається? Ну… хоча б від маразму його мамки. Це не той маразм, що я слухаю кожен день від тітки, тай куди там їй до моєї тітки, проте щось близько такої фігні.

Колян починає свої щоденні теревені. То йому до тата в лікарню треба, то його бабуся чекає, дочекатись не може. Сьогодні він, бля, триндить про якусь чіксу, яка без нього подохне. Дим одразу ж починає вивідувати шо за чікса і який у неї розмір бюстгалтера. Мені, після всього випитого, чисто пох і я беру ще по сто. Спочатку на всіх, проте діалог Коляна та Дима настільки затягнувся, що випити все замовлене довелось удвох з Філом. Філ готовий, та і я вже ніякий. Десь, між головою і тулубом починає збиратися нездоровий клубок, крок за кроком пам`ять все глибше провалюється у глибину невідомих обличь і забутих думок. Одним словом, мені добре. А коли мені добре, тоді погано для оточуючих. Я одразу ж згадав, що недолюблюю шкари Філа. Це стало першою сходинкою суперечки. Якщо зі мною Філя ще якось давав раду, то вже приєднання до суперечки Дима було зайвим. Дим явно симпатизував моїй стороні. Зрозумівши безвихідь становища, Філ кинув на стіл десятку і гучно зачинив за собою вхідні двері. Він зробив вигляд що образився. Проте Філ так “ображається” кожен вечір. А на наступний день всі разом похмеляємось у дружній тусовці.

Після Фіаско Філа Коля вирубався. Ми з Димом вирішили шо “пора”. Розплатившись за все випите і піднявши “колегу” міцними дружніми руками ми поволокли “тіло” на контору. Тільки шоб менти по дорозі не трапились. Пов`яжуть, собаки. Найбільше бідкався Дим і мені довелось заткнути йому рот, щоб не накаркав. На конторі, як завжди, було пусто і холодно. Проте почорніла кочегарка вселяла надію і незабаром у наші “портаменти” завітало тепло. Від різкої зміни “клімату” Дим заснув. Ну а Коля, Коля і не прокидався. Залишивши їх двох на поталу нічним п`яним кошмарам, я побрів містом. За першим кращим стовпом добряче поблював, при чому занидив усі мешти. Добре, що Бог придумав стругатню, що б я без неї робив. Зараз би лазив нічним містом, “вертольоти” по повній, носило б від однієї бордюри до іншої. А так постругав і йдеш далі з чистою душею. Чому в Біблії не згадується про такі блаженні миті. Вони ж, предки наші, верняк стругали, у мене чуйка. Вино було, закусі теж достатньо, невже всі оті Луки та Ісаї не ригали? Не вірю. Після такого висновку намагаюсь уявити такого собі Луку, п`яного. Я б на його місці замість проповіді якусь благороднішу писульку забацав. Ну, наприклад, як правильно бухати, щоб не обстругатися, або як правильно похмелятися. Ото гонів би було. Євангеліє від Луки, вірш сьомий:” І стругав Агнець Божий три дні і три ночі, і обстругав він цей гавнючий світ…”. Оце проповідь, тєма…

Проте, окрім стругатні, Бог створив ще й малолітніх ублюдків. Саме такі малолітні ублюдки настільки охуїли, що вирішили зробити мені ревізію просто у рідному для мене кварталі. Ще й досі пам`ятаю, як один із тих уродів завалився мені під ноги, а двоє інших точними ударами привели мене зі стану “стоячого” до стану “лежачого” і “ніфіга не доганяючого”. Я вже не пам`ятаю, чкільки ударів ногами я отримав, но забрали у мене все. Навіть цепочку з мамкіною фоткою стиряли., суки…

Лежав я на землі ще десь з добрих пів години. Коли роздуплився – відчув, що вже повністю мокрий від дощу. Нарешті, доперши що і до чого, я піднявся і потусував. Куди – не пам`ятаю. Весь побитий, обідраний, у крові та мокрому одязі допер аж до цвинтара. У момент, коли я завтикав на статую якоїсь тварі з рогами та крилами, я нарешті додув, що будинок мій у іншій сторні. Постояв, померз і вже майже зібрався йти, як очі знову зачепили пам`ятник. А прикольна фігня, все таки. Крута… Статуя стояла на надгробній плиті. Від неї віяло загадковістю, сірістю і таємничістю. Захотілось підійти ближче, проте ноги відмовили. Отак і стояв, немов закопаний. Скільки стояв – не пам`ятаю, проте все закінчилось так само раптово як і почалось…

Голос лунав з-за спини. Саме там я знайшов джерело звуку. Переді мною стояла якась малолєтка, років п`ятнадцяти. Її зовнішній вигляд був, що найменше, вражаючий. Чорне волосся довгими пасмами спадало до грудей. Темні, густо підмальовані очі різко в`їдалися в душу. Вони були немов склянні. У гардеробі незнайомки також переважали темні кольори, проте спостерігався певний контраст.

Яку фігню я городив далі, вже не пам`ятаю. Я був немов у трансі. Ось - пам`ятник на цвинтарі, а ось – я вже біля дверей під`їзду. Ну, коротше, повний провал. Згадуються тільки деякі уривки фраз, та й то неповні. Щось там про повний місяць, хрести, нічна тиша і весь такий бред. А ще було одне прикольне слово, вроді “гоп”…, а не – “гот”. Да, вона часто морозила слово “гот”. Що це за ідіотизм, я не знав. Вже біля дверей вона востаннє поправила мої шмотки, прискіпливо зазирнула у мої очі і сказала, що ми ще обов`язково зустрінемось. І тут мене прорвало. Там всяка: бла, бла, бла і така собі фігня…, а де тебе можна побачити? Вона знову посміхнулася і видала:

Я зламався, знесилено сперся на перила. Може тебе провести? Ні? Куди ти? Так рано? Вже ранок?! О, бля, ото загнався. Поки я визначав час і встановлював дату Міла зникла, так само несподівано як і з`явилася. Ото прикол. Після чого я, геть охуївший, поліз по сходах на свій шостий поверх. У роті відчувався присмак блювотиння, в голові домотував останні круги пропелер, а на серці млосно розляглось усміхнене і життєрадісне кохання…

Дим: Ну, бля, ми вчора нахуячились. А як ми нахуячили того ублюдка з патлами. Класна у нього була мобіла, та й філок немало нагребли. А може, бля, сказати пацанам шо я мобілу загубив? Ну з ким по-п`яні не буває. А самому сплавити. Але роздупляться - заб`ють. Хоча… хто там роздуплиться – ті п`яні морди? Коля був в ауті, Сьома тоже трезвостю не блєстав. От Філ, той ублюдок спеціально так рано свалив. Тьолка, тьолка, та він, бля, загріб бабло і поперся на хату. Сука…

Коля: О, сука, голова болить. Козли, купіть хтось мінералки. Ублюдки, добре вам, ви бля хоч щось пам`ятаєте. Та все одно ви слабаки. Я вчора, бля, за вас усіх віддувався. Дима – урод. Як пізди дати – то, бля, перший, а як випити, то зразу пас. Єдиний Сьома мене підтримав, але щось я його погано пам`ятаю. А Філ вобшє, ублюдок. Ось би його зараз, сюди і головою в цю стругатню. Ну, бля, і наригали. Може сказати, що то всьо Сьома настругав. Хотя… хрен там, не повірять. Блядське життя, як все болить… Води!!!

Філ: І знову ці моральні виродки напилися. Колись це доведе їх до гробу. Бляха, що мене з ними пов`язує, треба свалювати. Треба свалювати? Я це кажу кожен Божий день і ні до чогологічно так ця фраза мене і не приводить. А ці виродки ще й побили якогось хлопаку… Я хотів допомогти бідолашному, робив все що міг, але цей мудак Дим… Може б то піти сьогодні на сейшн і розслабитися? Задрало це життя, задрали ці їхні туфлі, задрали їхні шкірянки і “воровки”. А ще на мої гади наїжджали. Мудаки…

Холодно, бля, хотілося б ще полежати, проте час настримно біжить вперед і до початку пари залишалося все менше часу. Може б то забити, як вчора. Тут згадую минулий день. Починалось, принаймні, як і сьогодні. Продовження, сподіваюсь, буде інакшим. Сьогодні піду на зупинку іншою дорогою. Тільки б Колю не зустріти. Цей візаві одначе запропонує зникнути у проваллі якоїсь забігайлівки. Як сушить, фак, зараз би кефіру… Нічого не пам`ятаю. Здіється, я знову стругав. Забивати треба на цю горілку. Опісля згадую: “А ви всьо пйоте і пйоте, пйоте і пйоте, всю страну уже пропили…!”. Да, пропили країну, що я тут можу сказати? Доброго ранку, якщо він добрий…

До зупинки йти хвилин зо п`ять, не більше. Проте, я вже й так змерз. Дубак такий, ще й це болото… Харить мене така зима. Вона або є, або ніякої не треба. Де сніг, де мороз, де ці довбані бурульки? Натомість болото, бруд і холодний вітер. А інколи і дощ… Свалити б зараз кудись, де тепло…, ну, принаймні де сухо. Обминати ці калюжі – суцільна біда, а ще після запою. Я і без цього не надто рівно ходжу, а тут ці “озера” в мініатюрі харять своїми “природніми” пейзажами. Перед маршруткою візьму пива. Не багато, щоб не догнало, але випити щось обов`язково треба. Інакше, як можна? Так взагалі не можна. Сидіти тверезим на парах – божевілля.

Взявши пива, починаю ловити свій “пижик”. Зловити – легко, а от затовктись у нього… Так, бабусю, заберіть звідси торбу, ну де я стану, невже на цю сумку? Вам на голову? Будь ласка… Що, не подобається? А так? Та заберіть свою руку. Не треба мене обнімати. Все, захарили. Я сідаю! Всі почули? Ну, не хочете, і не треба. Я сів… Просто так, взяв і сів, ну ніхто ж не хотів. Мені, по суті, пофіг, у мене є пиво…

• А тобі не пофіг що про тебе думають люди, що я про тебе думаю?
• Слухай, Дим, свали, а? Де ти, взагалі, вчора був? Ми, бляха, з Кольою віддувалися за двох. Напились до повної дупи, ніхрена не пам`ятаю. Колі, до речі, пофіг мій зовнішній вигляд.
• Знаєш, Колі взагалі все пофіг. А ось і він особисто.
• Дарова Коля, хай дуг! З Днеб будуна тебе, - почав я.
• Да, да, да… взаємно…
• Як жизнь, Колян, перепив чи недопив? – у свою чергу привітався Дим.
• Та так собі, мона жити. Ну, принаймні вчора я не стругав, на відміну від когось, - після своїх слів Коля подивився на мене.
• Не треба, не треба. Я нічого не пам`ятаю і все заперечую…
• Добре тобі, а от мої боти все пам`ятають, я їх ще зранку мив.
• О, то ти, Сьома, ще й снайпер. Слухай, Коля, а давай купим станок і пострижем снайпера. Як так можна ходити? Ці патла вже харять.
• Слухай, блядь, не подобається – не дивись. Я можу взагалі з тобою не тусуватися.
• Да нармальна, хай ходить. Чого ти, Дим, не для тебе ж він їх запускав, - сказав (не повірив би ніколи) Коля, - давай, лутше, розказуй про свою вчорашню гулянку.

І Дим почав триндіти про свою гулянку. Я його не слухав, та й Коля, думаю, також. Мене почало нудити, поступово пиво піднімало алкогольний осад і в голові почали крутитися вертольоти. У Колі зі здоров`ям теж щось не сходилося. То він зелені, то синів, то сідав на підвіконник ідивився мутними очима на подвір`я перед корпусом універу. Все йшло нанівець, я вже майже вирішив піти і постругати, як тут прийшов Філ. Останніми тижнями ця подія приносила більше радості аніж навіть сік у стані критичного будуна. Разом з Філом приходило якесь піднесення, радість, нові ідеї і натхнення щось робити. Сталось так і сьогодні.

• Дарова, Філ, - першим привітався я, безцеремонно перебивши Димову розповідь.
• О, Філя, ти вже тут, я тут завершую розповідь про вчорашню дискотеку в “Ладі”.
• Дискотека? В “Ладі”? Ти гониш, що ти там робив?
• Як що, відривався…
• Відривався? В “Ладі”? Бовдур, у “Ладі” можна тільки напитися, там неможливо нормально відпочити.
• Що? – обурився Філ, - ти хоч бачив скільки там було тьолок?
• Багато? Старші за п`ятнадцять? – продовжував Філ.
• Дурак, там ткі бляді тусувалися, а ти, вобше, де був вчора?
• Я… я як завжди…
• Невже? Знову лазив з тими ідіотами?
• Ті ідіоти принаймні розумніші за тебе. І ніхто з них в “Ладу” не ходить.
• Всьо, захарили, ідемо на пару, скільки можна сваритися. Сьогодні зарубіжна, все таки, - нарешті я поклав край цій колотнечі і ми потусували.

Не дочекавшись відповіді, я зірвався з місця і вибіг з аудиторії. Під акомпонемент викриків викладачки і здивованих поглядів одногрупників я гримнув дверима і зник у потемку найближчого туалету. Після “сварки” з унітазом жити стало лекше, одначе на пару вже не тягнуло. А куди тоді? Мені пофіг, куди небудь, подалі звідси. І тільки я зібрався покинути “кімнату відпочинку”, як у двері вломився Філ.

Вона, як завжди з`явилась несподівано. Ми допивали по третій пляшці постеризованого (ні, не молока) пива. Раптовий поштовх у спину був настільки наглим, що напій ледь не опинився всередині разом з пляшкою. Після цього ти одразу ж наповнюєшся якоюсь енергією, стимулом до дії. Її радість, її нестриманість яскраво та контрастно сприймалася на фоні безликих могил цвинтара. Знову вся у чорному, зі своїми чорними пасмами (хочу такі ж) та неповторною посмішкою. Хоч Міла і була готесою, все ж таки крапля життєвої радості розбавляла її чорну душу.

На Філові слова я не подав жодної реакції, проте вирішив що і мені пора приєднатись до бесіди.

• Привіт сонце (вона любить, коли її так називають), як у тебе справи, як життя?
• “Життя паскудне, так сказав і вперше повірив у примарне, у любов…”, - процитувала юна готеса, проте я так і не знав автора цих слів.
• Ти закохалася?
• А ти здурів? Тільки подумай: Міла закохалася. Це навіть звучить смішно. Золотко, ніколи не вірь у кохання, особливо до дівчат.
• Серйозно, а кого ж тоді кохати?
• Кохай свою неньку-батьківщину, вона тобі за це віддячить, - почала іронізувати Міла, проте її перебив (чому я не дивуюсь) Філ.
• Яке кохання, до дупи кохання! Сьогодні ж Менсон ставить за День народження! Я ледь не забув. Давайте, приєднаємось до пиятики.
• Це ти мудро сказанув… одначе без подарунка йти якось не вічливо.

Отож Філя зібрав славні десять гривень і побіг у найближчий маркет. Ми з Мілою залишились наодинці. Мені завжди подобались ці миті життя. Погляд готеси, її міміка, її жести і слова пробуджували в душі якусь давно забуту тверезу думку. Ця думка оповита чорним туманом, колючими пагонами троянд і дивакуватими склепами, на зразок оцього, що ми біля нього завжди зустрічаємось. Я справді хочу бути схожим на цю дівчинку, хочу бути в її товаристві, розуміти її жарти і думки. Згадуючи тих людей, з якими разом пили та гуляли, чи колишніх дівчат, на душі ставало сіро і безбарвно. Буденна трясовина панувала в їхньому житті. У Мілки все було не так, все було якось жваво, кожен день нові ідеї, нові пригоди. А її музика (автор має на увазі музику, яку вона полюбляла слухати) навювала спокій, душевне піднесення, особливі думки. Я вже віддавна мріяв про все це і не знав методу, за допомогою якого можна було б цього досягнути. Можливо, цей метод ховається в одному, дуже простому слові – готика. Це слово пояснювало моє чорне, помальоване волосся, це слово підкреслювало похмурі тони моєї зовнішності. На поверхні свідомості з`явились перші експресіоністичні штрихи, немов невпевнений художник розграфлює майбутнє полотно. Воно буде чорним…

Прибіг захеканий Філ. Його лице осяяне щастям, а це означає тільки одне – горілки багато і я знову нап`юсь. Перелізши через металеву сітку, ми побрели вздовж старих занедбаних могил. На цвинарі панувала мертва тиша, навіть не вірилось, що десь там, за кілька десятків кроків Менсон і Ко п`ють… Навколо сиро, з пожовклого листя падали краптини холодної мряки. Кам`яні склепи мовчали, їхне мовчання можна слухати кожень день, кожну мить прислухатися до мертвих кроків, до мертвого дихання землі. І виною всьому цьому була смерть. Вона тут повноцінний господар, та й взагалі то, вона – господар на цілій планеті. Я поділився своїми думками з Філом, він мене не зрозумів. Зате Мілка зрозуміла, і навіть захотіла щось додати, проте в ту ж мить перечепилась об щось ногою. Ледь не впавши (я її схопив в останній момент), вона випрямилась і поглянула рпід ноги. Предметом, який став запоною на її шляху, виявився звичайною, загубленою кимось, статуеткою Будди. Піднявши її, я почав із зацікавленістю розглядати.

• А давайте подаруємо це Менсону, йому такий подарунок обов`язково сподобається.
• Думаєш? – запитав Філ, - у нього трохи інші нахили. Він же ж у нас той… як його там… чародій, чи то маг…
• Нічого, підійде, - погодилась зі мною Мілка, - Менсон в цьому не розбирається. Йому, по суті, пофіг. Головне, щоб було загадково і таємничо…
• Ну, цей Лама точно загадковий і на всі сто таємничий, - пожартував я (перший жарт за весь день, на годиннику 16:00).

Пішов легенький смішок. Голосно реготати було впадло. Нічну тишу цвинтара розбавляли лишень Менсонові монологи та окремі репліки п`яного товариства. На кам`яних хрестах танцювали тіні. Що у світі є приємнішим, аніж сидіти набуханим біля багаття? Нічого. Ось тому я і сидів на промерзлій землі, простягнувши руки до багряних язиків полум`я. Спершись спиною на предвічний надгробок, я мовчки насолоджувався життям. Філ вже давно кудись зник. Напевно знайшов нових дівчат. Та й загалом, біля вогню залишилось не так вже й багато шанувальників нічних пиятик. Мороз поступово пробивався крізь алкогольний гарт. Проте мене гріла не тільки горілка. Поруч притусувалася Міла. Дівчина була вже тіршки п`яна… та і я – харош набрався. Ми цілувались на морозі і думали про те, що від цього тріскають губи. Час від часу виникали думки про секс, інколи згадували про холод. Звісно, секс мав більший пріорітет у порівнянні з холодом, та й не до холоду було. Несподівано у пам`яті знову виник Філ, а радше не виник… він просто подзвонив. Подзвонив і запитав: “Де я є, ти не знаєш?” Пілся цього я подумав що цей п`яниця заблукав серед могил. Філ же ж переконував мене що знаходиться у якомусь селі, п`янющий і нероздуплений. Довгий час ми разом намагалися встановити назву населеного пункту, де він заблукав. Звісно, це ні до чого не привело. Я намагався жартувати, проте Філові було не до жартів. І що з ним робити?

Провівши Мілу до під`їзду, мої п`яні ноги пошкандибали на зупинку. Де вештається той п`яниця, де його шукати? За логікою… блін, та яка ж логіка може були у бухої людини? Так, треба думати п`яною логікою. Це буле не важко, подумав я і вирішив сідати на першу ліпшу маршрутку. Постоявши на зупинці добрих пів години та протверезівши я все ж таки здогадався поглянути на годинник. Стрілки показували четверту ночі. Звісно, ніякі міршрутки в такий час не їздять. Постоявши ще трішки я нарешті змерз. Жодних тверезих думок у голові не спостерігалося. Такі обставини змусили поплентатися у напрямок свого будинку. По дорозі трішки поматюкався, деякі мати зачепили і мороз, проте найбільше адресувалося Філові. Що я отримав: ні сексу, ні горівки, ані загубленого п`яниці. З такими думками я і зайшов у ліфт…

Дим: Нє, ну Сьома повністю поїхав. Таке вчудити на парі. Бля, та ще й у кого? Зарубіжничка йому цього не пробачить. Може його і справді почало клемити. Волося помалював, ьусується з якимось ублюдками (пам`ятаю, з ними ще Філя заводив), почав слухати якусь херню. Нє, це треба виправляти. Його – або споїти, або добре дати по дині, щоб всі клєми на місце стали. Так це залишати не можна…

Коля: Ото Сьома приколіст. Я б до такого не додумався. Да, зачудив він зарубіжничці. Правда, з екзаменом тепер у нього точно будуть проблеми, але кіко того екзамену? Може б то і собі вигнати щось схоже… або навіть крутіше? Взяти, напитися до потєрі пульса і прийти на пару. Цікаво, що б я там чудив? Всюди мою п`яну морду вже бачили, а на пари набуханим я ще не потикався. Може і стругатиметься на парах краще? Кльова ідея.

Філ: Та то піздєц! Що робиться у світі? Давно в мене не було такого сушняку. Та й напивався я так давненько. Блін, де ж я вчора був? Пам`ятаю тільки якусь “грунтовку”, залізничну колію… і темно було. Це ж треба, сів на маршрутку (яку – не пам`ятаю), заїхав хрен зна куда (ну, п`яний же ж, звісно). Ходив я тоже хорошо: від стовпа до стовпа. Зранку побачив свої штани: по коліна в бруді та мазуті. Де я, цікаво, знайшов мазут? Блян, ще й п`ятнадцять гривень з мобільника зговорив. Дзвонив усім кому не лінь і питався де я є. Сьома, ще пам`ятаю, казав що приїде по мене. Та де там, він же ж був такий самий, нарубаний до чортиків. Треба його зустріти і поговорити. Може він хоч пам`ятає як я додумався забратися фіг зна куди.

Проснувся як завжди несподівано. Розплющив очі і одразу ж відчув собачий холод. У кімнаті було не більше десяти тепла. Мабудь знову забув зачинити вікно. Погляд сонно ковзає по кімнаті. Надворі ще темно. Вікно, як і “годиться” відчинене. Блін, зараз треба встати, похапцем його зачинити і знову під ковдру – грітися. Тепло батарей прожене цей дубак хвилин через десять, не менше. Встаю з ліжка, весь закутаний у ковдру, декількома невпевненими рухами зачиняю вікно і знову падаю на пружний матрац. Не вмикаючи світла, починаю збиратися думками. Думок багато, ще зі сну в пам`яті виринаю якісь незрозумілі обличчя, невідомі будівлі. Зі стелі за мною спостерігає плакат Менсона. У напівтемній кімнаті очі великого МеМе по особливому ефектні. Десь під подушкою рука натрапляє на пульт. Знайти цю штуку після сну – великий успіх, тому я сприйняв це перший щасливий випадок нового дня. Вмикаю стерео-цент. З динаміків виривається “Вій”. Ні, починати з такого депресняку, ще обідом повішуся. Далі у списку плей-листа знову йде “Вій”, а вже потім втикається “Монте Крісто”. Ну та, це хороша річ, проте і цього, переповненого коханням року, мені зранку аж ніяк не хотілося. По пам`яті згадую номер “Evenesince”. Проте, такий метод ні до чого не приводить і в простір кімнати вривається “Кому Вниз”. На це я вже нічого не міг відповісти…

… Нарешті я вийшов на щось тверде. Орієнтовно – це замерзле болото. Ну і пофіг, нехай вже замерзле болото, добре хоч не трясовина. Кар`єр закінчувався і попереду вже виднівся невеликий засніжений горб. Піднятися на нього – раз плюнути, одначе при таких заметах… Я співчутливо поглянув на свої гади і вирішив обійти. Обійти – дуже легко сказати, навіть лекше аніж уявити, що вже й казати про здійснення задуму. Так зване “здійснення” тривало близько пів години і в основному полягало у боротьбі зі снігом, льодом і холодним вітром. Два рази ноги провалювались у прикриті снігом ями. Іноді потраплялась різного роду арматура типу іржавих дротів, старих труб та рельсів. З гором пополам обійшовши горб я нарешті побачив його зблизька. За якихось двадцять метрів починався ріденький лісок, а між деревами виднілися припорошені снігом хрести. Хрести були дерев`яні, та й старі, напевно… Це був цвинтар, проте не такий, як біля мого району. Цей – старіший. Кажуть, що його апочаткували, ще коли тут і не пахло ніяким містом, а було звичайнісіньке селище, а може і хутір.

… Отак постояв, вже вирішив іти, проте щось не пускало. Уздрівши очима поруч засніжений пеньок я всівся на його промерзлу поверхню і задумався. Звісно, довго думати на морозі – дуже шкідливо і рука витягла з кишені пляшку пива. Відкоркував. Щось тут не так, щось не так у цій системі. І якого хрена я сюди приперся? Подумки оцінюю пройдений шлях. Бляха, це ж треба таке вчудити, пропертися вісім кілометрів за місто щоб побачити ще одне звичайнісіньке кладовище. Ну то й що, що воно старе. Навіть, якщо і старіше за місто, яке мені до цього діло, я ж не археолог. Треба покурити, давненько я вже не брав до рук цигарки. Ще раз оглядаю цвинтар. Навіть з двадцяти метрів при такому снігопаді роздивитись щось дуже важко. Здається, там навіть… щось рухається. Хоча ні, здалось. Нічого, буває. Незабаром сутенітиме. Я поглянув на пляшку. Пиво закінчилось. Викинувши бичок, я рішуче встав. Почистив, як міг, одяг від снігу і попрямував у бік кладовища. Ні, ну блін, там все ж таки щось рухається. Холєра, страшно. Це ж перший раз за стільки років. Да, страх – фігова штука. Намагаюсь подавити у собі це почуття і вперто роблю черговий крок. Все ближче і ближче. Тепер можна розгледіти узори на поржавілих ворітцях. Поруч якесь невизначине рослиння, також покрите снігом. Під цією білою “ковдрою” важко знайти щось цікаве. Рука простягається до металевих воріт. Вони, з ледь чутним скрипом, відкриваються. І перший раз, можливо навіть за сто років, сюди ступає нога людини. Оглядаюсь. Позаду чітка вервиця слідів. Попереду – білий пухнастий сніг між деревами та могилами. Жодного сліду, навіть тваринного. Це навіть дивно. За логікою, повинні ж бути, ну хоча б сліди якогось горобця. Ні, тихо та мертво. Я “пливу” повз старезні дерев`яні хрести. Так, нічого цікавого тут не знайдеться. Поступово тіло наповнюється розчаруванням, проте страх впевнено його витісняє. Позаду щось хруснуло. Я завмер. Повернути голову не зміг – страх переливався через край. За мть відчуваю що все тіло вкрилося потом і що я уважно ловлю кожен звук. Тиша… Проте… знову щось хрустить, і так ніби зовсім близько. На цей раз я не втерпів. Нехай тусує страх під три чорти і до дітькової мами. Я обернувся. Як і сподівався: нікого чи нічого за спиною не побачив… на землі не побачив. А поруч, на сусідньому дереві сиділа перелякана білка. У блін звірюка, як же ж ти мене налякала. Біжи звідси!

… Не такий вже й цей цвинтар мертвий. Якщо навіть білки живуть серед цих хрестів, то нечисті тут нічого робити. Отак я мислив, лавруючи серед могил. Інколи читав надгробні надписи. Шкода, що практично всі вони були на польській. Так, цвинтар старий. Серед дат життя зустрічалися 1800, 1700, навіть десь промайнув 1500 рік. Це ж ще перед Хмельницьким. А загалом тут тихо і спокійно. Немає ніяких вампірів, ні відьом, навіть якогось дохлого скелета не знайдеться. Нагрузив мене Менсон всілякою фігньою. Врешті-решт, повністю розчарувавшись, я побрів до виходу. По дорозі розкидував під ногами сніг. Вийшла майже стежка. Можливо ще колись сюди нагряну, хоча… навряд. І тут я помітив щось. Це щось мене не стільки налякало, як вразило. На могилі, котра різко вирізнялась серед інших, та й стояла осторонь, височів хрест. Проте це не був хрест у прямому значенні цього слова. Він був якийсь кривобокий, горизонтальна планка стояла явно занизько, хоча саме офомлення і обробка були на найвищому рівні. На хресті було щось написано, проте це навіть не польська. Звісно, я нічого не розібрав. Для загалу зообразив цей хрест у записнику і побрів додому…

Останнє речення я промовив трішки тихіше аніж попереднє. Навколишня атмосфера немов намагається заткнути тобі рота. Все ті ж хрести, ті ж поржавілі ворітця і ті самі голі стовбури дерев. Чорні горби могил, правда не такі старі, проте з такими ж зів`ялими квітами і спаленими свічками… Практично – це дві копії, звичайні міські цвинтарі. Проте між ними – декілька сотень років. А між цими сотнями ховається ще щось – таємниче і невідоме. Немов маленька чорна плямка на білій фаті. Хочеться її не помічати, заплющити очі, проте вона продовжує різати погляд, голосно кричати про своє існування… Брєд повний.

• Тоді слухай уважно, мотай на уст і запам`ятавуй. Колись, на місці отого цвинтаря була могила одного тіпка. Ну якого тіпка? Звичайного, тобто ззовні звичайного. І знаєш ким був отой тіпок? Не повіриш… вампіром. До речі, справжнім, - на обличчі Мілки з`явилась посмішка. Вона увішла в азарт, - Що, не вірите? Фіг з вами, все одно це був вампір. Ну поховали його, закопали і забули. Згодом, поруч поховали відьму, за нею ще одну. Пізніше, у тих місцях почали закопувати утоплеників, чаклунів і чорнокнижників. Інколи тепеленькі могили знаходились і для перевертнів, і навіть для характерників. Отакий то цвинтар. Тож не дивуйтеся, коли однієї темної ночі при повному місяці голос зі тьми покличе вас і скаже: А-а-а-а-а!!!!!!!!
• А-а-а-а-а-а!!!!!!
• Тихо, тихо, чого ви. Мілка, блін, це не смішно і не страшно, - я нарешті отямився після розповіді. Справді, страшно не було, було цікаво. А от на Філові лиця не видно. Бідолаха.
• Мілка!!! Щоб тебе!!! Стій! Ну постривай, - крикнув Філ і кинувся за дівчиною у глибину кладовища.

“… Я ховаюсь вже другу добу. Холодно. І страшно, дуже страшно. З дерев`яної діжки проливається вода. Здається що це ков. Проте, я ж знаю – це вода. Хочу крові, хочу тебе, хочу… хочу жити. Проте, яке ж це життя? Це існування в невідомому світі. Тут страшно, дуже страшно. Ніколи не знаєш, на кого сподіватися, чого очікувати… і не хочеться у це вірити. А треба, треба вбивати, різати, лякати і пити, живитися запашною та теплою кровю. Інакше не можна, інакше ти станеш не таким, станеш іншим, а найстрашніше – перетворитися на жертву. “Криваве полювання” очікує відступників. Тупик, темна кімната з безліччю дверей. Проте всі вони зачинені. Кляті Діти Каїна…

• Знаєш, хрести також бувають різні, - продовжував Менсон, - є грецькі, мальтійські, кельтські, православні, розп`яття і.т.д.
• Ну і що?
• А по друге, він міг просто зламатися, ну або якась деталь відламалася і він набу такого вигляду.
• Ні, - заперечив я, - хрест був у чудовому стані і нічого від нього не відвалювалося, це справжній косий осиковий хрест. За це я можу головою закластися.
• Добре, я вірю тобі. Проте ти також повинен усвідомити що ця розповідь не що інше як легенда. Звичайно, у нійє частка правди. Невелика, проте людина, похована у тій могилі, аж ніяк не може бути вампіром.
• Чому?
• Перш за все тому, що вампіри не помирають, а якщо і помирають, то їхні тіла розчиняються у повітрі…
• Що за гон? А тобі не здається що моя історія містить більше реальніших фактів аніж твоя?
• Ну знаєш, моя історія підкріплена століттями. А свою ти придумав за кілька днів.
• І що з того? Все одно вона містить якусь базу, її можна втілювати в реальне життя.
• Авжеж. Будь обережний, щоб по дорозі додому тебе не загриз вампір-зомбі з кар`єрного цвинтаря.
• Дуже смішно. Ти колись все таки договоришся.
• Ну да, звичайно. Мені така доля не загрожує.
• Це чому ж?
• У мене є ось що, - після цих слів Менсон продемонстував невеликий круглий кулон, - срібло, ношу на шиї. З такою штукою жоден ікластий до тебе на метр не підступить.
• Де ти це взяв?
• Зробив, сам, своїми руками. І сам освятив.

• Зараз, тільки п`ять хвилин.

Мені, звісно, було пофіг і я став чекати, заодно і докурив. Давно вже не тримав у руках цигарки. Може й справді зумію кинути? Менсон підійшов до свіжої могили, набрав у сірникову коробку землі і заховав причандалля у рюкзак. На обличчі у нього світилось задоволення.

Я непомітно і співчутливо похитав головою і ми рушили. Спочатку мовчали, кожен думав про своє. Я футболив по землі шматок льоду і намагався уявити собі пересічного вампіра. Цікаво б було з таким познайомитися. Але, вже якщо Менсон ніколи вампірів не бачив, то де там мені. На зупинці ми розійшлись. МеМе поїхав додому, а я потусував до свого будинку. Було вже пізно, коли я підійшов до дверей під`їзду. Докуривши останню цигарку я попрямував бува до входу, проте мене заікавив малюок на дверях під`їзду. Придивився і впізнав. Знову ці “Діти Каїна”. Тепер вони всюди. Чого ж ці “діти” хочуть? Нерішуче постоявши кілька хвилин я все ж таки зайшов у будинок. Думати будемо завтра, а сьогодні треба виспатися. На добраніч, чорні душі…

Філ: Кльовий сьогодні був день. Багато пива, багато дівчат і мало проблем. Сніг, правда, схарив уже. Міг би помалу свалювати. А Сьома сьогодні дав. Поперся, чудак, сам аж на кар`єр. Задурив його Менсон. Я б ніколи йому не повірив. Це ж тупо. Пертися аж куди, щоб подивитися на цвинтар. Ну то й що, що він старий. Мало йому нашого. А з Мілкою ми класно відірвалися. Хороша вона людина. З нею весело.

Сніг був мокрим і брудним. Звичайне весняне болото в перемішку із благородністю білих сніжинок нехотячи лягала на лопату і зникала з бетону у місиві сміття під балконами будинку. Раз-два, чергова порія, ще одна. Стомився. Ще б пак, ніколи ще не розчищав дорогу біля під`їзду. Знали б в ЖЕКу моє добре серце, їхню ж роботу роблю. І чого б то. Не знаю. Прокинувся зранку і вирішив зробити добре діло. Буває таке. Рідко, але буває. Добре що тітки вдома нема, вона б за серце схопилася. Жарко… Скинувши пальто, сів на лавку і закурив. От зустріти б зараз когось, ну хоча б Мілку. Давненько я її не бачив. Та й Філ десь пропадає. Цвинтар поступово наповнюється новенькими, не обов`язково мертвими. Вчора з таким гонським типом познайомився… Щось захарив мене цей сніг, пора би вже десь прошвендятися. Можна й на цвинтар.

• Це таємниця… цього ніхто не знає.
• То що ж мені робити?
• Вірити. Віра – корм для народу. Без віри, як без повітря: людина засохне, зчерствіє, врешті, вона перестане бути людиною.
• Добре, нехай вірити, а в кого? Я можу вірити в камінь, проте камінь мовчить, він не зрушиться з місця і стоятиме так ще сотні років. Можна вірити в дерево, можна навіть молитися на нього, проте дерево – субстанція целюльози. Йому не потрібні мої молитви, йому потрібні вода і сонце. У кого ж тоді вірити?
• Можна спробувати звернутися до Бога. Кажуть, це допомагає.
• Бог? Бог… він старіший за тебе і за мене. Він старіший за світ, Всесвіт і, можливо, навіть за Силу. Хтось сказав, що Бог – це і є Сила. Я так не думаю. Бога відкрили раби. Їм жилось погано і вони звернулизя за допомогою до нього. Це була угода тисячоліття. Проте, у цієї угоди була й інша сторона. Бог дав камінь і дав дерево. Уособивши себе у цій матерії, він створив хрест та ікону. Так було і так сталося…
• І до чого ти хилиш? Принаймні, людство знайшло стабільну опору.
• А до того, що з часом будь-яка, навіть найміцніша опора загниває, старіє…
• Бог безсмертний!...
• Але вже надто старий…
• Це неможливо!…
• Але це факт! Факт, який неможливо заперечити. Бог або модернізується, або перетвориться з тієї опори на тягар. Його ідеали, його вчення з часом стали вже неприйнятними. Все таки, людство рухається вперед, всілякі там вертикальні прогреси, новітні технології. От і переконання та вірування стали у нас новітніми. Те, що для рабів було святим (не вбивай, не кради, і.т.д) для нас стало буденним. Тепер ми хочемо свободи слова, авторського права, свободи віросповідування…
• Чекай, чекай, не слід так розпускатися. Все таки повинні бути якісь канони.
• Але ти тут вже зачіпаєш нашу свободу. Яка ж людина двадцять першого століття без цього морального фактору. Ось що стало найціннішим.
• А що тоді нам робити?
• Не знаю, вішатись…”
• …Не знаю, чи зможу тобі чимось допомогти, - констатував я, - можливо його сьогодн і не буде, він взагалі рідко приходить.
• Ну… може все таки ти знаєш де він проживає? – продовжував мій співрозмовник.
• Де там, МеМе – шифр нації. Знайти його важке аніж голку в копиці сіна. А все таки, навіщо він тобі?

• Дивний тип, куди ж він так побіг?
• Здається, подалі від мене, - байдуже відповів я.
• Що ж ти йому таке сказав? У хлопаки лиця на собі не було.
• Нічого такого, він, до речі, про тебе питав.
• Це не дивно…
• Нічого собі, не дивно. Мені тільки інтуїція підказала не здати тебе. Сидиш тут, на лавочці, насолоджуєшся життям, а я віддуваюсь від якогось божевільного.
• Ннннда, і що він тебе питав?
• Та так, нічого особливого, - кинув я іронію, - цікавився де тебе можна знайти, де ти проживаєш.
• І що він почув у відповідь?
• Нічого суттєвого, проте, з тебе пиво.
• Побачимо, побачимо… А навіщо я йому, він не казав?
• Казав. Казав що ти йому зможеш допомогти.
• О, це вже цікавіше. Я то думаю, чого він такий блідий.
• Да, на кредитора він не схожий…
• При чому тут кредитори. Я вже бува подумав що мене сатаністи шукають…
• Звичайно, я вчора двох бачив. Питалися за МеМе. Один був з хрестом, а другий з лопатою.

• Ти зараз що робитимеш? – врешті запитав я.
• Не знаю…
• Може давай, по “Портеру”?
• Не хочу, краще… краще піду додому.
• Якого? Блін, Менсон, що з тобою, давай хоч світлого вип`ємо.
• Ну… можна. Але давай спочатку зайдемо до мене…
• Як скажеш.

• Звичайнісінький вампір, - продовжив МеМе, - знаєш, такий з іклами, ще й кров п`є.
• Стоп, отой блідолиций – вампір? – запитав я, готуючись вислухати чергову байку.
• Так, молодий і дурний вампір. Дурний блідолиций вампір, нічого собі. Може він ще й літати вміє?
• Вампіри не літають. Це байки письменників.
• А навіщо цьому мальолітньому вампіру ти?
• Не знаю. Ймовірно, він загубився у житті через теперішнє становище і шукає допомоги.
• Ти що, провідний спеціаліст у цьому питанні?
• Ну, не такий вже й провідний, проте дещо знаю. До мене по допомогу так вже не раз зверталися. Але от ті кляті сатаністи…
• Зачекай, зачекай, ти серйозно вважаєш того блідого вилупка вампіром? Менсон, прокинься, ти живеш у двадцять першому столітті, усіх вампірів вже давно перебили Блейд на пару з Суперменом.
• Не віриш, ну й не треба. Мені багато хто не вірить. Візьми от, краще почитай.

• What? Що таке? –запитую.
• Блін, забув де поклав гроші.
• Молодець…
• А може тут.

…Пішли. Куди? Де тепер їх шукати? На душі було порожньо. Холодно. До цього холоду домножувалась гидка погода і загалом було дуже паскудно. Народу мало, та й хто піде у таке болото на кладовище? Відпивши трішечки, я сів на найближчу лавку. Ну хоча б Менсон прийшов, а то жодного знайомого обличчя. Якісь дівчата, досить симпатичні, проте ще пдлітки. Десь хтось бухав і гомін п`яної компанії вперто проганяв нічну тишу. Далеко за будинками гупала дискотека, а тут, на старому місці кладовища знову безлюдно. Сидіти одному мені не хотілося і я продовжував плекати надію що хоча б хтось прийде. Коли в пляшці залишилась тільки половина рідини і та “плекана” надія практично зникла, кущі зашелестіли і на світло ліхтаря вискочив вчорашній незнайомець. Ледь не підсховзнувшись на багнюці він вхопився за хрест і перелякано поглянув на мене. У його очах продовжував відображатися вчорашній неспокій. Ото дивак. Цікаво, якого хріна він сюди приперся? Може заговорити з ним? Та ні, краще не треба, у такому переляканому стані можна і своїх слів злякатися. Я ковтнув ще вина і простягнув пляшку новоприбулому. Юнак на мить відсахнувся, після чого взяв пляшку в руки і почав ретельно вивчати, навіть понюхав.

Після цих слів я зробив поважний вигляд, очі закам`яніли, стали глибоко проникливими. Окрім того, я нарешті забрав у цього вампіра вино.

Віталік жив у класній, люблячій його сім`ї. Навчався він також класно, у престижному ВУЗі Міста. Батько його був юристом, матір займалася власним бізнесом. Все йшло добре і так як треба, аж до того дня, коли Віталік познайомився з Інгою. Інга теж жила у класній сім`ї і теж навчалася у престижному ВУЗі, можливо навіть у тому ж що й Віталік. Проте у Інги була одна цікава примха: вона як і Менсон любила все потойбічне, цвинтарі всілякі, храми, церемонії і ритуали. Задля свого хобі вона навіть скентувалася з цими примітивними “Дітьми Каїна”. Правда, опісля Інга стала ще більш дивнішою і загадковішою. Звісно, молодого Віталіка це не могло зупинити, а тільки додавало наполегливості. Незабаром їхні стосунки піднялись до рівня першого побачення. Спочатку пара тусувалась на цвинтарі, потім гуляла по нічних вулицях Міста, під кінець забрели до Інгіного будинку. Солодкий (аж занадто, як здалось Віталіку) поцілунок на прощання і так кожен вечір, тиждень, місяць…, а потім Інга зникла. Просто взяла і зникла, як зникає остання вранішня роса. Ніч, холодні ліхтарі, брудні канави обабіч бордюр, підозрілі тіні за деревами та кущами – все це раптово виросло і застигло на життєвому шляху хлопця. Ви думаєте що він забув про неї… Дзузьки. Після кожного заходу сонця вирушав Віталік на забуті людьми темні вулиці і бродив, блукав, тікав від себе, від життя і від усього живого, радісного, яскравого… Він шукав Інгу.

Я почухав потилицю і допив вино. Щось він собі гонить, а може то я вже п`яний. Наслухався, наловив слів, а тепер це все треба скласти у якусь логічну послідовність.

• Не можу.
• Чому? У мене нема СНІДу ні ще якоїсь там зарази, може тобі якась оригінальна кров підходить, якась група особлива?
• Ні, але твоя кров мені не підходить. Я можу пити тільки кров звичайних людей.

Ну, ми і випили по пиву. На вечірніх вулицях Міста, біля калюж та мокрої бруківки, біля брудних смердючих смітників та темних провулків. І знаєте, я відчув страх. Вперше за останні три роки. Цей хріновий Віталік, з ним не тільки страхом наживешся, ще й проблеми якісь заскочуть. А хлопець розговорився (чи то пиво, чи то свіже нічне повітря). Триндів про своє вампірське життя, про Інгу і про те, як йому хочеться крові. Зачепив і тему алкоголю, казав, що коли вже дуже захочеться людської плоті, то буде рятуватися вином (він так і алкоголіком стане). Нарешті, доперши до мого під`їзду, настрій у мене піднявся. За останню годину цей тип мені так остогид, тому я поспішно заходився прощатися:

Віталік знову засміявся і зник у пітьмі. Я докурив цигарку і почав підніматися сходами. А в голові все ж таки щось шкреблося. Якась думка? Так, думка. З`являється образ якоїсь книжки, здається Менсонової. Чи ні? Так, це та книжка що мені МеМе втулив. Що ж там таке було? Блін, клятий склероз. Все таки було там щось. Двері ліфта відкрилися.

Філ: Догрався я все таки з тою математичкою. Прплив, одним словом. Добре, хоч з іноземною літературою вдалося все залагодити. До закінчення курсу навчання залишилось три місяці. А далі… А далі довга і терниста дорога самостійного життя. Може я і повинен був про це мріяти, поте не мріяв. Ніколи навіть не замислювався, що колись прийде останній день в Універі. А треба ж щось робити. Правда, моє становище ще не найгірше. Що Сьома робитиме, навіть не уявляю. Він же ж не складе жодного іспиту. Може попросити Мілку, нехай з ним поговорить. Мене ж Сьома вже не слухає. Малий бовдур, вбив собі в голову всілякі дурниці, а що вони йому дадуть? От МеМе вже в дурку забирають. Бідолашний Менсон. Що ж це за життя? Не життя, а якесь паскудство…

Віталік: Блядське світло. Очі ріже. Де цей хріновий вимикач. Ну нічого, ми ще побачимо, хто кого. Я принаймні насліджу після себе, так просто зі мною розібратися не вийде. Рука тремтить, як у алкоголіка. Що??? Хтось стукав у двері?! Ні, здалося. Так, на чому я закінчив? Я вас любив. Та ні, не любив я вас. Закреслити? Хоча? Ні, все таки здається любив. Вже й не пам`ятаю, нічого не пам`ятаю. Напишу так: “Ви звірі. Так, всі ви – звірі в людській подобі. Ви гризетеся, кожен день кидаєтеся один на одного, знищуючи світ. Ви не зважаєте ні на кого. Нас висміюєте, закриваєте у психлікарнях, вбиваєте… Ха-ха-ха! Пробудіться. Не вистачить усіх дурок світу, щоб запроторити туди нас. За що? Ми не претендуємо ні на владу, нам не потрібні гроші і слава. Ми хочемо тільки жити. Жити як усі.

Я закрив зошит.На малюнку не вистачало кількох штрихів, проте часу на це вже не було. Довго гудів дзвінок, аж занадто довго. Група почала виходити з аудиторії. У повітрі висіла тиша, дзвінок замовк. Вони йшли немов на похорон, бліді і втомлені. Скільки ж я енергії з них висмоктав. Хтось зачепився за виступ і ледь не впав зі сходів. Замість очікуваних насмішок знову послідувала тиша. І не така, як у вечірньому парку, а мертва, склепова. Здавалося, що вона давить на виски, ріже очі. Навіть стукіт каблуків не міг її розігнати. Так, стрьомна штука цей “сірий туман”. Коли двері зачинилися за останнім студентом я миттю зняв з аудиторії цей депресняковий фон і почав спускатися до виходу. Віра Михайлівна ховала свої записи. Складаючи зошити в сумочку, немов автомат, вона весь час спостерігала за мною. Я зійшов з останньої сходинки.

• Не переживай, - продовжила Віра Михайлівна, - хтось обов`язково знайде тебе. Тобі залишається тільки чекати. Потерпиш?
• Ну а що мені ще залишається робити? Буду чекати.

У таких роздумах я і вийшов на проспект. Як і очікувалось, на вулиці було надто спекотно, навіть душно. Над асвальтом піднімалось легке марево. Зникли випадкові перехожі, тільки одинокий "Mersedes" пікся на іншій стороні вулиці. Хоч би вітром потягнуло. Я попрямував у сторону центру, намагаючись весь час перебувати у тіні акацій. Ішов повільно, не поспішаючи, як то кажуть: розмірковував над життям. Паскудно якось виходить, немов сніг на голову. Ти блукаєш шляхом своєї долі, нічого не підозрюєш, інколи забігаєш на пари. Вдома жереш напівфабрикати і всіляку хімію. Вечорами попиваєш самогон та розведений спирт, а потім… Тут хочеться вжити слово "ламається", проте це вже буде брехнею. Нічого не ламається, нічого ніби то й не змінюється, але якись невидимий процес невпинно видбувається без твого відому. Щось буденне, сіре й непомітне, це щось вивертає тебе, змінює курс втого життя. Через якихось кільканадцять років подивишся на себе зі сторони і не впізнаєш: чужий стиль, чужі манери, чужий голос. Почнеш шукати причини раптових змін і звісно нічого не знайдеш. Старенький психолог в окулярах видасть мудру фразу типу: "Світ змінюється, змінився і ти." І всі будуть задоволені, всі його розумітимуть, всі, окрім тебе. А ти ж знову кинешся у пошуки, знову перекопаєш своє життя… і, можливо, все таки щось та й знайдеш. Десь із глибин кори головного мозку витягнеш ті старі забуті знімки, ті події, що докорінно вивертають світ, а самі ж тонуть у вихорі яскравого.

…За вікном періщив перший весняний дощ. Дорогою мчали машини, заливаючи перехожих літрами бруду. Хтось голосно реготав, радіючи такій зміні погоди, хтось стурбовано поглядав у небо, шукаючи там відповіді на питання: "Ще довго?", а хтось просто йшов додому, не зважаючи ні на потоки води, ні на водіїв "камікадзе".

• Не можна так далі, Сьомо. Я вже давно не дитина і ти також. Попереду - доросле життя і пора би вже подумати як з цим бути. Ми класно погуляли, провели свою молодість, проте… Проте далі так все тривати не може. Наше покоління наближається до незримого порогу. Позаду - гучна музика, "Портвейн" і нічні вулиці Міста. Попереду ж навчання, робота, дорослі проблеми. Звісно, тебе ніхто не заставляє пірнати з головою в науку, гризти триклятий граніт і в кінці кінців вирости лабораторним генієм. Ти можеш продовжити свої розваги, можеш далі провадити свою політику життя. Проте, все ж таки хоч на хвилину подумай про майбутнє. Є ж люди яким вдалося поєднати навчання та музичну кар`єру, хтось поділяє університет із захопленням скейтом чи роликами… і з них виростають люди. Гіганти рок-сцени, готи-бізнесмени, панки-журналісти, думери-охоронці - не так вже й мало, чи не так. А вони є насправді, живуть своїм життям, ходять на роботу, п`ють пиво, інколи забігають на якісь паті чи сейшини, проте ніхто не заважає цим людям бути самим собою. А що заважає тобі - не розумію. Я думала, що класно вивчила твою психологію, проте тепер зрозуміла що помилялась…

• А пам`ятаєш, як ми зустрічали весну? - нарешті промовив я.

Мілка здригнулась від раптового запитання і перестала полювати очима на перехожих за вікном. Задумливе обличчя розвіяло посмішкою. Вона пам`ятала, моя дівчинка пам`ятала усе, від першого кроку пліч-о-пліч до останнього слова "прощавай". І та весна… яка ж вона була чудова.

• Квіти…, пам`ятаєш, Сьомко, море білих квітів. Сніжні пелюстки залили весь пагорб і ледь коливались від вітру… І ти ще тоді сказав що це не вітер, що це теплий подих весни…, а я потім довго сміялась.

• А пам`ятаєш, Сьомко, наше перше побачення (і останнє - П. А.)? - раптово продовжила тему Мілка, - На кладовищі, біля могили "Великого Боба" (сміється). В той день теж була злива. Дерева, кущі, трава і кам`яні хрести - все було мокрим. Були мокрі і ми… А пам`ятаєш чим ми грілися?
• Одна пляшка "Портвейну" на двох, - відповів я, посміхаючись, - Хоча, може й не "Портвейну", може ми тоді ще "Ізабеллу" пили.
• Ні, Сьомочко, це був "Портвейн", солодкий і сердитий. І ми тоді таки добряче нагрілися. А потім ще й танцювати під дощем крапель, які вітер зривав з мокрого листя дерев. Бігали, немов діти, серед цегляних склепів. А опісля притусував МеМе і компанія. Ми, звісно, почали підколювати Менсона. І в той вечір ви з Філом напилися, а потім ми йшли додому і ви співали якусь фігню.

Мілка явно увійшла в азарт. Вона голосно сміялась і згадувала все нові й нові подробиці тих часів. Чесно кажучи, я був просто вражений її пам`яттю, проте сам задніх не пас.

• А знаєш, коли було прикольно? - на одному подиху випалив я, - Коли ми ходили на дах п`ятнадцятиповерхівки шукати накуреного Дона.
• Згадала! Кульно тоді було, хоч ми також "надулись"…
• Да…, звісно, ніякого Дона на даху не було, проте Місто… як ми тоді довго втикали на панораму будинків, старих вуличок і переповнених зеленню скверів. І ще був вітер, такий холодний і рвучкий; він розкуйовдив твоє волосся, а мені постійно здавалося що нас знесе з даху. А ти спочатку стояла і вбирала очима всю ту красу, а потім сіла і почала плакати…

Йшли поволі, непоспішаючи, кожен витав у своїх думках. Мілка помітно пожвавішала. Вона перестрибувала через калюжі, штовхала мене у спину і навіть струшувала краплі дощу з дерев нам на голови. Її енергія та заряд передались і мені, і ось ми вже вдвох бісимось на вузеньких вуличках, привертаючи увагу перехожих. Спочатку все йшло ніби по якомусь логічному плану, проте всі плани полетіли шкереберть, коли виявилось що ми дійшли до кладовища. Стареньке, рідне, після дощу немов після душу. Від нього віяло свіжістю, звабливою таємничістю і старим домашнім каміном. Чорні силуети дерев вимальовували на фоні неба загадкові фігури, наймовірні постаті людей, проте кладовище було порожнім. Жодного звуку, жодного голосу не долітало до моїх вух. Я штовхнув старі іржав дверцята. Секунда. Різкий скрип прорізав тишу вечірнього кладовища. З сусіднього дерева зірвалався гурт птахів і, кракаючи, зник у потемку. Ці дверцята -немов щілина у минуле. За цим порогом - старі добрі п`янки, веселе життя. Якась часточка мозку навіть почала у все це реально вірити. Мені й справді дуже захотілося, щоб ось я, зайшовши у ці ворітця, зустрів за ними старого доброго Менсона, Філа з плящиною в руках і Мілку - сувору, готичну, проте всередині веселу та життєрадісну. Я їх обійму, всіх разом і кожного окремо, навіть розцілую, якщо доведеться, але щоб тільки повернулися. Проте я залишися сам, перед старими ворітцями, оповитий холодом і пусткою. І ніякої Мілки не буде за цим порогом, тому що Мілка стоїть поруч, їй напевно холодно і вона ніяк не може зрозуміти чому ми тут зупинилися. А я забив на все і увійшов, пірнув у нічну прохолоду загробного повітря, у потемок середньовічних склепів. Переступаючи калюжі, побрів у глиб лабіринту хрестів. Он зліва - лавочка, де ми постійно збиралися, а справа 0 могилка. Нова. Можливо Віталікова, його ж нещодавно поховали. Ще свіжа земля, був би тут МеМе, він би одразу побіг туди зі своїми колбами та скриньками. А я ж бачив Віталіка, немов позавчора. Приперся опівночі і довго сидів навпроти ліжка, немов хотів щось сказати. Мовчазний, як завжди блідий і з сумними очима. Проте він нічого не сказав, а потім пішов. Я вже зібрався переповісти цю історію Мілці, проте вчасно зупинився. Дибільно б це виглядало. А дівчинка мовчала. Мовчала як я і разом зі мною йшла вперед. Навмання, мокрими стежками, струшуючи холодні краплі дощу з вологого листя ми просувались до якоїсь мети. Не знайшовши нічого сухого, на що можна сісти, ми повернулись до могили Віталіка (це була таки його могила). Тут, під здоровенним дубом лежала стара колода. Ця колода, напевно старіша й за мене, проте кого це цікавить. А от те що вона залишилась сухою після дощу - це класно. Ми сіли, я дістав з рюкзака плящину вина і відкоркував. Запропонував Мілці. Дівчинка, нічого не сказавши, зробила кілька ковтків. Немов кам`яна статуетка, вона непорушно сиділа на старій колоді і втикала на свіжий надмогильний грунт. Я й собі хильнув вина. Напій був трішки засолодким, як на заводський і страшенно відганяв спиртом. Від нього дерло в горлі, а в голову лізли тупі думки. І вино було не червоним… Вампіри таке не п`ють, і готи, здається, теж. Хоча, кому яке діло, яке вино п`ють готи. Вживай те - що тобі подобається. Подобається червоне - пий червоне, любитель сухого - пий сухе. Та й будь-яке вино можна назвати символом крові, чи навіть людської наснаги. Вичавлений сік винограду - немов розчавлена плоть. У вихорі життя, туруючи свій шлях у майбутнє, ми ламаємо, чи навіть краще сказати зношуємо твердиню свого я. Поламана душа, понівечина аура і свідомість залишається з тобою наприкінці життя. А по пальцях стікає кров, кожна крапля зривається і у повітрі перетворюється на виноградний сік, чи то пак навіть на божественний напій Діоніса. І падають, і падають у запилену, тьмяну чашу Світової Скорботи. А потім такі як я, такі як ця дівчинка приходять на цвинтар, п`ють це вино, може навіть не з ТІЄЇ чаші, але саме ЦЕ вино і разом з хмілем, разом з веселим та безтурботним настроєм у голову лізуть думки. А ці думки по кожній крапельці крові, по кожній краплині виноградного соку перелились від тих людей, чию сутність сточило життя. І тепер вони висохші, бліді, холодні лежать на цьому нічному кладовищі, як зірвані лози винограду…

• А я його знала, - промовила Мілка, кивнувши на могилу Віталіка.
• Справді? І як він тобі?
• Класний був чувак. Трашки дивакуватий, але класний. Він з МеМе тусувався.
• Не дивно…
• Звісно що не дивно. Всі хто тусуються з Менсоном трішки схиблені, - промовила дівчинка і усміхнулася. Це був тупий натяк, натяк на мене і на моє життя. У відповідь я промовчав. Вдав, що не зрозумів цієї іронії. Проте, через кілька секунд все таки заперечив:
• Не знаю як там Менсон, проте Віталік таким не був.
• О, то ти теж його знав?
• Знав, трішки, але знав.
• І що ти про нього думаєш? Дибільна смерть, чи не так?
• А як він помер? Я про це нічого не чув.
• Банальне самогубство. Хлопака стрибнув з даху дев`ятиповерхівки.
• Самогубство? Не вірю…
• А варто повірити. Я ж кажу що він був трішки схиблений.

Замість відповіді я знову замовчав. Просто так. Щоб нарешті припинити цей тупий діалог, щоб Мілка самовпевнилась у своїх знаннях внутрішнього світогляду людей і навіть щоб послухати тишу. Вечірню цвинтарну тишу, яка напружилась, натягнулась немов гітарна струна. Ця тиша вібрувала, резонансувала поміж дерев хвилями дикого хриплого крику: "Дурні, ідіоти, самозакохані ідіоти! Що ви, шмаркачі, знаєте про життя?! Що ви знаєте про смерть?! Та врешті решт, що ви знаєте про ту людину, тіло якої лежить у вас під ногами?!" Проте цей крик губився, зникав у безмежній пустелі байдужості. І я тихо промовив:

Мілка різко схопила мене за комір. Усмішка на моєму обличчі зникла, взамін з`явилось здивування.

• Ти чого? - запитав я. У дівчинки був такий вираз лиця, немов вона хотіла мене вбити.
• Я чого? Слухай мене, мій дорогий Сьомочко. Менсона я не вберегла, проте ти його слідом не підеш. Невже ви настільки захопились дитинством? Так, я вірю, були і відьми, і злі демони, і диявол з усією своєю нечистю. Проте ця вся погань існувала для нас десять років тому, а може й більше. Невже так важко зрозуміти що це казки, що все це придумали письменники та релігія. Насправді, мій дорогий Сьомочко, нічого такого немає. Насправді є ти і твоє майбутнє, яке залежить тільки від тебе і від того, як ти сьогодні до цього самого майбутнього ставитимешся. Хочеш як МеМе, сидіти в психушці і проповідувати свої істинни душевнохворим, чи хочеш вирости нормальною людиною, написати класну книжку, побудувати прикольну віллу, одружитись і забути про весь цей магічний непотріб.

• Мені вже пора. Я зараз йду додому, одначе завтра о сьомій на цьому самому місці. Ти, Сьомочко, подумай над моїми словами, а тоді ми вже нормально поговоримо. І не забувай, що скоро іспити, а з твоєю успішністю скласти їх буде ой як важко. Все, па - па… і не ображайся… якщо я сказала щось не те…

…Холодно. Вітер і знову дощ. Я застібнув плащ. Іду, намагаючись оминати калюжі. Темно, ні один ліхтар не світить. На душі теж темно. У маршрутці якась тітка весь час втикала на мене, намов на якусь дивину. Затуркана стара дурепа. Куди їй зрозуміти той світ, який я бачу своїми очима. Вона думає що старша, а отже і знає життя. Нічого вона не знає. Життя - це поверхня бездонного моря. Якщо ти пливеш на сучасному комфортабельному теплоході, насолоджуєшся відпочинком і слухаєш жалісливі крики чайок, то це не значить що ти досвідчений океанограф і знаєш всю акваторію від "а" до "я". Потім розповідаєш друзям що море нудне, що там нема на що дивитися і що взагалі епоха Колумба вже закінчилась. А десь посеред цього безкраю води і далі продовжує дрімати невідомий, захований у тумані острів. На золотому піску місцеве невідкрите плем`я аборигенів смакує ікру морських драконів, а в лагуні розважаються русалки, колекціонуючи мертвих матросів. І коли штормові вітри піднімають велетенські хвилі, над обрієм з`являються "летючі Голандці" та "білі субмарини". І хоча сторіки популярних газет рясніють статтями про ці "аномалії", ніхто в це не вірить. Може просто не хочуть, а може бояться вірити, але в одному я переконаний - всі ці люди затуркані буденним життям, для них казка вже ніколи не перетвориться на реальність, а реальність на казку.

Я підійшов до свого під`їзду. Недалеко, на лавочці, сиділа юрба гопів. Мокрі, бліді, з "сігарєтами" в зубах вони грілися якоюсь брагою і голосно розкидувались матюками.

Зачинивши за собою двері під`їзду я попрямував до ліфту. Дибіли, і нічого більше сказати. Та й що тут скажеш. Ось вони зараз нап`ются, може переб`ються між собою, а може поб`ють якогось "нєфера". Можливо вкрадуть у нього мобільник чи кілька гривень. А завтра воно піде на пари. Після пар довго розказуватиме мамі як сидів у біліотеці, як старанно вчився. Мама його похвалить, дасть грошей і подумає: "Ой, який гарний син у мене росте." А воно подивиться свою "Брігаду" і знову побіжить на вулицю, до своїх "корєшів". З часом хтось із них сяде в тюрму, хтось піде у поле до трактора, а когось та ж мамуся запхне до себе на роботу. Можливо, хтось з них стане прем`єром, чи навіть президентом. І все далі, далі вони псуватимуть життя, згуртовуватимуть навколо себе все більше гною і здоровенним чиряком вмиратимуть серед нас, у нашому житті…

Ліфт не працював і тому на свій сьомий довелось іти сходами. Замок вперто не бажав підкорятися. Кляті ключі. Нарешті потрапив до квартири. Все, я вдома. Можна було закинути всі проблеми і просто відпочити, посидіти за комп`ютером чи подивитись телевізор. Проте на душі вперто шкреблась все та ж розмова з Мілкою. Невже ця справа така безнадійна, невже я не зможу довести свою правоту. Адже є якись вихід. І вже вкотре згадую Менсона. Ось він, у своєму сірому пальті, стоїть біля облупленого склепу. В руках тримає пляшку пива. Хоча ні, пляшка пива у мене. А що ж тоді у нього? Щось таке знайоме, якась коробка… та ні, книга! Так, в нього в руках книга. Будь-як сполоснувшись під холодним струменем душу я поліз у свою шафу. Перед від`їздом в дурку МеМе передав усі свої атрибути та речі мені. Отже вона десь тут. Розкидаючи купи мотлоху я все таки знаходжу цю стару, в зеленій оправі книгу. На титулці великими літерами виведено: "Велике Коло Магів". Ось про що розповідав МеМе. І саме його розповідь підштовхнула мене на задуманий вчинок. Отже, Велике Коло Магів - дев`ять найсильніших магів світу, об`єднаних для координації Світової Сили. Вони - теоретично непереможні. Їхнє слово - закон. Їм нічого не потрібно у цьому житті, адже своїми силами це об`єднання може досягнути будь-яких вершин. Велике Коло анонімне. Ніхто й ніколи не бачив його учасників. Порушення анонімності карається смертю. Отак воно… малята.

Я запалив свічку і вимкнув лампу. Кімната наповнилась пікантним димом ароматичної палички. Крізь тонкі штори з вулиці пробивалось світло місяця. Все було ок і я вирішив починати. Спочатку легеньке розслаблення. Заркиваю очі і "вимикаю" мозок, намагаюсь ні про що не думати і зосередитись на справі. Поступово, у свідомості збираються "образи" та "картини". Спочатку це життя - останні дні. Згодом свідомість "натягується" і зображення стають чіткішими. Ось юачу Мілку, серйозну, впевнену у собі. Вона їде вперед, на комфортабельній машині, широкою бетонною дорогою, слухає веселу музику і просто насолоджується життям. А он і Менсон, з рюкзачком на плечах. Він йде пішки, стрімкою гірською стежиною. Навколо ліс, дерева, природа, а попереду - вершина, важка вершина. А це хто? Та не вже? Це ж Дим! Як я його давно не бачив. Він їде на якісь іномарці, здається навіть BMW. З динаміків лунає якась "шняга" типу шансону. Він їде швидко, не зважаючи на перехожих і обливаючи їх ріками бруду з калюж… і лайкою. Ну й що він хоче з себе показати? Один необережний поворот - аварія і кінець.

А свідомість рухається далі. Все вперед і вперед. І ось вона вже "очищена" від образів і готова до роботи. Беру чорну ручку, змочую "мертвою водою". На папері малюю "Анк". А далі… А далі повинен іти зміст. Ох, зміст. Бути чи не бути, жити чи не жити - треба вирішувати. Рука акуратно виводить літери: "Шановне Велике Коло Магів. У ваших долонях зосереджена влада над світом, але вона примарна. Від ваших слів камінь перетворюється на воду, але гори і далі стоять непохитно. Ваші очі сповнені Вселенного Болю, проте найсильніший біль у мені. Одним порухом пальця ви можете мене вбити, і що з того - я живий. Якщо ви є, якщо ваші ноги топчуть нашу Землю, якщо у ваших душах ще живе віра у самих себе - сьогодні опівночі викликаю вас на сапіенс… і дайхард." Все, що зроблено те зроблено. Різким рухом відправляю листок на чашу. Зачеркую сірник і білий листок займається жовтуватим полум`ям. Гасне свчка…

…А коли гасне свічка залишається дим. Такий їдкий, який проникає у ніздрі, скобоче піднебіння і затуманює свідомість. Ти шукаєш у ньому відповідь, проте відповіді нема, і знову сам, і знову обдурений, закинутий світом лежиш посеред чорної кімнати. Ну що ж, я принаймні вірив у вас. Вірив так, як ви вірите у гроші, вірите у Бога, у своє майбутнє. Без віри майбутнього не буде. Але ви не дали мені право на ту віру, котру хотів я особисто. Казка, міф, легенда… можливо й так. Проте у кожної казки є два закінчення: добре і погане. У маоїй містя для першого не залишилось... На годиннику за п`ять хвилин дванадцята і я бажаю всім ДАЙХАРД…

Звісно, я отримав твій лист. Чому довго не відписував? Ну ти ж знаєш, режим у нас суворий. Часу не так вже й багато. От зараз повинен іти на процедури, а натомість пишу тобі відповідь. Ну нічого, думаю, головний санітар один раз пробачить. А от з ліками так не виходить. Доводиться хитрувати, проте пити ту гидоту я не буду. Про Сьому я все знаю. Мені дуже шкода, я співчуваю його тітці, одначе плакати не треба. Чуєш мене, Мілочка, не плач. Я ж знаю, скільки сліз ти вже вилила за ним. Не думай більше плакати, годі. Моя думка: версія самогубства - повний маразм. Так, так, "…тіло знайшли підвішане на дроті від люстри…". Проте всі ці дибіли зі слідчого відділу пропустили одне слово: понівечене тіло. Ось воно. Ну не може людина спершу познущатися над собою, а потім повіситись. І не треба мені розповідати що Сьомочка був мазохісом. Ось він: просто звичайний класний чувак, сміливий чувак. Просікаєш, до чого я хилю? Певно просікаєш… і напевно не віриш. Це твоє право. Він зрушив гору, а люди сказали - землетрус.

Коли піднялись металеві решітки на вікнах у кабінеті одразу стало світліше. Сонячні промені нарешті дістались до кришталевої люстри і по білих стінах розсипались блискучі "зайчики". Тут було тихо і затишно, повітря, просякнуте книжковим духом, було свіжим та прохолодним. Більшу частину кабінету займали шафи і тумбочки. Безліч папок, файлів та іншого непотребу створювали своєрідний хаос на полицях. У кутку кімнати примостився офісний стіл та стілець. Старенький комп`ютер, кілька канцелярських дрібниць і вазон - ось весь атрибут столу. До цього всього слід ще дописати потертий коврик на підлозі і вищезгадану люстру.

Віра Михайлівна глибого вдихнула повітря і попрямувала до вікна. За склом Місто розпочинало свій черговий робочий день. Над бруківкою висів легкий туман - висихала роса. Перші перехожі поспішали на роботу, у свою чергу на дорогах вже кипіло життя. Машини, маршрутки, трамваї, автобуси - все це одночасно кудись їхало, рухалось одним потоком і створювало перший образ робочого дня… Чергового робочого дня… Що він принесе? Які надії, які сподівання, які пригоди з`являться на одну коротку мить, здіймуть хвилю і так само швидко зникнуть. Хоча ні, повністю вони не зникнуть. Залишиться слід. Теплий і приємний, або холодинй і жорстокий. Слід на все життя.

Проте сьогодні щось було не так. Віра Михайлівна це відчула ще з першої сторінки. Якісь незрозумілі статті про культуру на титулці, безглузде інтерв`ю на цілу шпальту і купа недоречних фотографій. Отак, бігаючи очима по сторінках, Віра Михайлівна раптово зупинилась на передостанній. Вона довго дивилась на одну зі світлин. Просто на неї, з кордонів чорної рамки, дивилось лице її студента. І не якогось там студента, якого можна забути після сесії, а дуже дорогого студента, її особистого пацієнта. Вона ретельно перечитала текст під фотографією. Потім ще раз перглянула і знову прочитала. Вона читала вслух, про себе, уважно вивчаючи кожну літеру. Нічого не змінювалось, німі рядки непохитно висіли на білому папері. "17 травня 2002 року у власній квартирі було знайдено тіло сімнадцятирічного студента Університету Заславського Семена Тарасовича. Юнак повісився на мотузці, прив`язаній до люстри. На тілі виявлено ознаки насилля. Причини самогубства не встановлені. Заславський Семен виховувався під наглядом тітки, так як його батьки загинули під час пожежі у 1995 році. Медекспертиза виявила сліди алкоголю у крові юнака. Редакція газети висловлю глибоке співчуття родичам та друзям покійного." Це був кінець.

• Чому провал? Він досяг чого хотів, зробив те, чого від нього вимагало життя.
• Пані Віро, тільки не треба цієї нісенітниці. Складається таке враження, що поруч з цими психами у вас їде дах. Вкотре це вже ваш пацієнт помирає?
• Пане Ігорю… ось так, нехай навіть пане ІГОРЮ, ніколи не намагайтесь зрозуміти когось, не розуміючи себе. Ким для вас був Семен? Просто пацієнтом під таким-то номером. І все. А для мене він - ціла історія, ціле життя. У мене свої методи. Я просто намагаюсь увійти з ними в контакт. І це вдається, це приносить свої плоди, але…
• Але що?
• Але коли б на цій триклятій планеті нас було тільки двоє. Проблема не в житті, проблема не в історії. Істинна проблема заховалась у мені, у вас, у наших колег, у цих нещасних людях, котрі зараз поспішають на роботу. І ця сліпота, це прагнення не зрозуміти, перекрутити все на свій лад… воно губить, воно вбиває…

• …І допоки в цьому всесвіті будуть люди, будуть і такі як Семен. Дивні, цікаві, хворі, ображені життям вони туруватимуть нам шлях у казку, у ту історію, яку ми не хочемо бачити. Проте та історія тече поруч, живе сама по собі і їй не потрібно ні віри, ні віруючих ні самого Бога. І знаєте, пане Ігорю, що Сьома хотів нам сказати наприкінці?
• ???
• Дайхард… мудаки.

Мілка і Філ разом закінчили Університет. Пізніше одружились і народили двох дітей. У них престижна робота, середній статок і коли дітям виповнилося більше року сім`я виїхала з Міста щоб забути ті драматичні події юності.